Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суддя-доповідач: Луспеник Д.Д.
https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/116840208
Створення судом необґрунтованих переваг в поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається Верховним судом, ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності у порядку спадкування за законом та заповітом від 15 травня 2007 року. У свою чергу, ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом від 30 липня 2014 року.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 і задовольнив зустрічний позов ОСОБА_3. Районний суд виходив із чинності заповіту, складеного 30 липня 2014 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_3, посвідченого секретарем сільської ради, тобто посадовою особою органу місцевого самоврядування, уповноваженою на вчинення відповідних нотаріальних дій розпорядженням сільського голови.
Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, як за первісним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, так і за зустрічним позовом ОСОБА_3 , виходив із того, що секретар Підгірненської СР, яка посвідчила заповіт, складений 30 липня 2014 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_3 , у передбаченому законодавством порядку не була уповноважена посвідчувати заповіт. Указаний правочин, на думку апеляційного суду, у встановленому порядку не посвідчений, він є нікчемним в силу вимог частини першої статті 1257 ЦК України і не може скасовувати попередній заповіт, складений ОСОБА_4 15 травня 2007 року на ім`я ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Скориченко А.В.
Із цих підстав апеляційний суд задовольнив первісний позов і відмовив у задоволенні зустрічного позову.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх передчасними.
Верховний Суд ураховує, що суд апеляційної інстанції, перевіряючи в апеляційному порядку правильність зроблених районним судом висновків, фактично виходив із оцінки заповіту, складеного у липні 2014 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_3, посвідченого секретарем сільської ради.
Апеляційний суд уважав цей заповіт нікчемним у зв`язку з відсутністю у секретаря сільської ради повноважень на вчинення нотаріальних дій, оскільки відсутні рішення виконавчого комітету сільської ради про покладення на секретаря сільської ради вчинення нотаріальних дій, відповідні протоколи засідань сесій та виконавчого комітету.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу) (частини перша, друга статті 1220 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні такого майна, або вимоги кредиторів.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу) (стаття 1222 ЦК України).
Статтею 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Згідно зі статтями 1234-1235 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 травня 2007 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Скориченко А. В., на ім`я ОСОБА_2 , яким заповів останній земельну ділянку, площею 7,10 га, а 30 липня 2014 року ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений секретарем Підгірненської СР Самойленко Л. О., на ім`я ОСОБА_3 , яким заповів останній належний йому житловий будинок та все інше майно, що буде належати йому, де б воно не було, із чого б воно не складалося, і все те, що буде належати йому на день смерті.
При цьому повноваження здійснювати нотаріальні дії покладено на секретаря сільської ради розпорядження сільського голови Підгірненської СР від 25 грудня 2013 року № 65-осв.
Згідно з частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України).
Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, вчиняють, зокрема, такі нотаріальні дії, як посвідчення заповітів.
Подібна за змістом норма закріплена у підпункті 1 абзацу другого пункту 1 Інструкції № 22/5, згідно з яким у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії, зокрема, посвідчують заповіти.
Пунктом 2 Розділу 1 Інструкції № 22/5 передбачено, що нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення цих дій. Загальні правила вчинення нотаріальних дій регламентовано Розділом ІІ вказаної Інструкції. Подібні за змістом положення закріплено пунктами 1.1 розділу І, пунктами 2.1, 2.3, 2.11 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5.
Суд апеляційної інстанції вважав, що заповіт складений 30 липня 2014 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчений секретарем Підгірненської СР, не було посвідчено уповноваженою особою на вчинення нотаріальних дій.
Верховний Суд не погоджується з такими висновками, оскільки вони не відповідають правовій позиції, викладеній Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23).
У цій справі вирішувався спір, який виник між сторонами з приводу визнання заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним у зв`язку з відсутністю у секретаря сільської ради повноважень на вчинення нотаріальних дій, так як відсутнє рішення виконавчого комітету сільської ради про покладення на секретаря сільської ради вчинення нотаріальних дій.
Верховний Суд ураховує, що підпунктом 5 пункту «б» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) сформовано правову позицію про те, що вимогами чинного законодавства не встановлена нікчемність заповіту виключно з тих підстав, що його посвідчено нотаріусом поза межами свого нотаріального округу.
Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю (див.: зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21)).
Нормами Книги шостої ЦК України визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253 (див.: пункти 60, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) вказано, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить».
З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23), що: 1) свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; 2) на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України можливості регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту; 3) законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.
Крім того, у постановах Верховного Суду: від 27 березня 2019 року у справі № 491/1528/15-ц (провадження № 61-23620св18), від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18 (провадження № 61-22263св19), від 17 листопада 2021 року у справі № 680/289/18 (провадження № 61-5837св21) зазначено про наявність у посадових осіб повноважень посвідчувати заповіт та, відповідно, про чинність заповітів, незважаючи на те, що виконавчі комітети рад не приймали рішень про покладення на таких посадових осіб цих органів функцій щодо вчинення нотаріальних дій. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23) не знайшов підстав для відступу від указаних правових висновків.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що заповіт від 30 липня 2014 року посвідчено секретарем сільської ради відповідно до розпорядження сільського голови.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у вищезазначеній постанові зробив правовий висновок про те, що законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.
Отже, суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки у цій частині.
Вказане також узгоджується з вищевказаними постановами Верховного Суду, в яких зазначено про наявність у посадових осіб повноважень посвідчувати заповіт та, відповідно, про чинність заповітів, незважаючи на те, що виконавчі комітети рад не приймали рішень про покладення на таких посадових осіб цих органів функцій щодо вчинення нотаріальних дій.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Крім того, у справі, яка переглядається Верховним Судом, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, урахував правові висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 28 вересня 2022 року у справі № 147/1062/21 (провадження № 61-6536св22). Проте, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23) відступила, разом із іншими, від вищевказаного правового висновку.
Таким чином, Верховний Суд уважає, що суд апеляційної інстанції зробив передчасні висновки про помилковість висновків суду першої інстанції по суті спору.
Доводи касаційної скарги у цій частині є обґрунтованими.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів і забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення.
У пунктах 8, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК України, і обов`язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.
У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду, що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).
Створення судом необґрунтованих переваг в поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі. Вибіркова оцінка окремих доказів та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення обох зазначених принципів.
Cуд апеляційної інстанції, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, не врахував вищенаведеного й не дотримався вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, апеляційний суд не надав оцінку доводам первісного позову та зустрічного позову, не встановив обставин спору, окрім нікчемності одного із заповітів, що не відповідає актуальній судовій практиці Верховного Суду. Тобто законність й обґрунтованість рішення районного суду по суті спору не перевірено.
Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів уважає, що суд апеляційної інстанції не встановив усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України не сприяв всебічному та повному з`ясуванню обставин справи.
Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp
_03_03.png)
